чи не найпростіше мистецтво взиває чи не найкраще до наших почуттів, чи не найсильніше та найлегше нас зворушує, порівняно до іншого штукарства. але тільки тоді (для мене, свіжого немішаного молока) воно насправді втішне, коли позбавлене негарної комерсалізації і є тільки суто самовираженням. якщо брати конкретніше - ця думка вилізла до мене після перегляду різнорідного відео зі шведкою lykke li, два альбоми якої я досьогодні однаково цінував. мені здався wounded rhymes (2011) менш від душі як старе youth novels (2008), попри серйозніше, похмуріше звучання. чи мені образливо - бо я ніби знайшов після виходу другого альбома у ній те, що особливо ненавиджу - перебирання на себе образу. мені так здалося, дивлячись спочатку dance dance dance з bon iver (чи i'm good, i'm gone у black cab sessions), а потім уривки з нещодавніх концертів. краще би я і не дивився, значить. хоча справа і не в óбразі, а в музиці: мені тепер здається, що вона перестала віддаватись їй, як блаженству (їй тепер 'sadness is a blessing'): тепер це для неї робота і тому перший альбом вже віддає мені більшою душевністю. отаке-от я снобське молоко).
Немає коментарів:
Дописати коментар